Сказав Кайл. Кілька годин, в усякому разі. Я б таке не забув


с. 1 с. 2 ... с. 6 с. 7
Карен Лібо

В ПАСТЦІ

(з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010)
О, ми спали разом, гаразд,”
сказав Кайл. “Кілька годин, в усякому разі. Я б таке не забув.”
“Мені шкода, що я не прокинулась, щоб цим насолодитись,” пожартувала Джес.
Нарешті він посміхнувся. “Мені дуже шкода, що ти пропустила це, також. Це було здорово.”
Джес трохи розслабилась. “Я дійсно була сама не своя вчора вночі. І я зараз почуваюся так, начебто тебе ошукала. Ти пропонуєш допомогу, і я негайно цим зловжила.”
“Ошукала? Люба, є дещо, що тобі слід узнати про чоловіків. Коли ти просиш, щоб вони спали з тобою, це не омана. Коли вони лягають з тобою в ліжко, а ти напівпритомна, це омана. Тобі нема за що просити пробачення, добре?”
Джес подивилась йому в очі. “Мені допомогла заснути твоя присутність, тому що я знала, що була в безпеці.”
Кайл зробив довгий ковток кави. “Ти не була в такій безпеці.”

Головний підозрюваний ...


Коли колишній хлопець Джес Робінсон зник, детектив Кайл Брансон думав, що вона була до цього причетна. Джес мала привід, засоби та можливість. Вона, можливо, і буде стверджувати, що невинна, але ‘винна’ було написано на всьому її вродливому обличчі.

… або невинна жертва?


Джес вирішила переконати Кайла, що її підставляли. До того ж, вона мала потребу в його допомозі, щоб це довести. Вона знала, що він бажає її, як чоловік. Але чи зможе він проігнорувати ‘докази’ і повірити їй, як поліцейський?

Небезпека, обман і бажання.

Silhouette Intrigue


КАРЕН ЛІБО
приписує одному з своїх викладачів вперше викликаний у неї інтерес до творчого письма. У ранньому віці вона вирішила видати свою роботу. Вона написала дитячу книгу, коли ще навчалась у школі, й переконала видавця передати матеріал до друку.
Карен народилась і виросла у Даласі. Вона працювала головним художником журналу, позаштатним автором та редактором підручника, але зараз вона напружено працює повний робочий день, створюючи романи про кохання.
Інші романи Карен Лібо
Silhouette Desire Silhouette Sensation
Безпосередня близькість Опівнічні сповіді

Лінді та закон

Неземні насолоди Silhouette Intrigue

Поліцейський

Бен У невагомості

Пір’я й мереживо

Людина напівтемряви

Диво Меґана

Дитина пляжу

Людина поза бортом

Марнотратний наречений

Глава 1
– Що я буду робити з усім цим мотлохом? – сказала зі стогоном Джес Робінсон, коли ретельно досліджувала шухляду, повну дорогих чоловічих шкарпеток, деякі з яких ніколи не одягались. Вона уже перевірила шухляду повну модельної спідньої білизни, шафу для білизни, повну джинсів Келвіна Клейна, полиці, повні юридичних книг, по котрим уже навчалися, скриньку, повну чоловічих туалетних засобів.

– Послухай-но, викинь ти усі ті речі, – сказала її сестра, Лінн, зрілого віку двадцяти років з наполовину закінченою університетською освітою, котра знала все, що повинно було знати про світову та людську природу. – А ще краще – спали їх. У нас був би ритуал очищення. Можливо навіть вечірка.

– Ні, ці речі дуже гарні, щоб їх знищувати. Подумай, а жіночий притулок міг би ними користуватися?

– Що жіночий притулок буде робити з чоловічим одягом? Нумо, Джес, просто збери їх у коробку й виклич Армію спасіння. Я готова вселятися.

– А що, якщо він вирішить, що хоче повернути їх назад?

– От невдача. Він же тобі казав робити все що завгодно з його речами. Якщо виявиться, що він прийняв погане рішення – це його проблема, не твоя.

Джес опустилася на дуже велике ліжко.

– Я просто не розумію, і чому б йому йти звідси лише в одній сорочці? Господь свідок, для нього речі були набагато важливішими за освіту, або стосунки. В цьому немає жодного сенсу.

– А це і не треба розуміти. Ти знаєш, який твій головний недолік, Джес?

– Ні, але мені до смерті кортить дізнатися, – сказала сухо Джес.

– Ти сприймаєш проблеми будь-кого як свої власні. Я узнала про таких людей, як ти, на заняттях з психології. Вас називають інейблерами* (enabler – підсобник, той, хто допомагає іншій людині досягти бажаного). Ви надаєте людям можливість бути безпорадними та залежними, тому що ви заохочуєте їх перекладати всі їхні проблеми на ваші плечі.

Це було само те, чого потребувала Джес – підпасти під психоаналіз своєї молодшої сестрички. Звичайно ж, Лінн не була повністю неправа. Джес дійсно мала схильність братися за світові проблеми, і це вона робила з самого свого дитинства. Ось чому вона погодилася дозволити Лінн жити з нею, коли та закінчувала навчання в університеті Міссурі в Канзас-Сіті.

– У тебе є коробки? – запитала Лінн.

– У підвалі. Отже ти допомагатимеш?

Лінн зморщила носика.

– Я зберу його джинси та речі, але не доторкнусь до його спідньої білизни. Чесно, Джес, як ти могла терпіти того хлопця? Він такий слабак.

Останнім часом Джес часто ставила собі це запитання. Одного разу студент юридичного факультету з яскравим майбутнім, Тері, здався їй ідеальним. Він плекав великі мрії, і Джес прагнула, щоб він здійснив ті мрії якнайшвидше. Вона навіть не взяла це під сумнів, коли Тері попросив переїхати й жити з Джес у її двоповерховому будинку в центрі міста. Він заощадить плату за квартиру, зможе звільнитися з роботи і зосередитися на навчанні й у такий спосіб стати адвокатом набагато раніше.

Чорт забирай, вона була закохана до нестями, мабуть вперше. Але щось пішло не так, як треба. Здавалось, Тері ніколи не здобуде вищу освіту. Він стверджував, що проводив багато часу навчаючись у бібліотеці, але іноді Джес відчувала від нього запах пива й сигарет, коли Тері приходив додому. Коли її підозри стали нездоланними, Джес почала розслідувати.

Тері не був зарахованим до юридичного факультету UMKC* (Університету Міссурі Канзас-Сіті). Не був, принаймні за останні два роки.

Так Джес дізналась, що Тері мав серйозні вади. Він був саме з тих людей, вирішила вона, хто ніколи не буде приймати відповідальність за своє власне життя. Він звинувачував всіх крім себе за свій неуспіх.

Джес ввічливо попросила, щоб Тері з’їхав. Пійманий, засмучений, він сказав, що піде до кінця місяця.

Але той місяць перетворився у два, а потім у три. Стало очевидним, що Тері навіть не намагався знайти іншого житла. Він навіть не робив вигляд, що шукає роботу чи поступає навчатись. Тері дивився мильні опери, пив пиво та робив набіги на холодильник.

Джес мирилася з цим занадто довго.

Дзвінок у двері перервав її самобичування і серце у Джес стиснулось. Він повернувся? Він захотів своїх речей? Джес не хотіла бачити Тері знову. Останні кілька днів вона молилась, щоб він пішов з її життя назавжди. Він мав потребу в психологічному втручанні.

Тері трошки лякав Джес. Вона не вважала, що він був зовсім божевільним, проте цілком здорового глузду в нього також не було. Джес не була цілком впевнена, перед чим не зупиниться Тері.

– Заходь, – вигукнула Джес коли збігала вниз по сходах до дверей. Але це був не Тері, що стояв на її ґанку. Це був чоловік, котрого Джес не знала, з чорним волоссям та очима нічної сині й найбільш квадратною та вольовою шелепою, котру вона ще будь-коли бачила. Й хоча був лише полудень, його обличчя вже було заросле новою бородою.

– Пані Робінсон?

– Так! – у неї несподівано пересохло в роті. Навряд чи цей чоловік був красень-кінозірка. Його риси були занадто різкими, занадто приголомшливими для цього. Але він певно мав вражаючий вигляд.

Він якусь мить вивчав Джес, побіжно оглянувши її, але безпомилково швидко в думках зважуючи її переваги й недоліки.

– Я – детектив Кайл Брансон, поліцейське управління Канзас-Сіті. Можна мені ввійти?

– Звичайно.

“Тільки дозволь зовсім незнайомій людині так легко ввійти в свою вітальню кімнату,” – сварила Джес сама себе.

– Почекайте хвилинку. Гм, покажіть мені значок, будь ласка, або що там у Вас є.

Він покірно вийняв свого гаманця з внутрішньої кишені й клацнув відкриваючи його, показуючи значок поліцейського і фотокартку посвідчення особи. Джес швидко їх роздивилась. Виглядало добре як на неї, але з іншого боку, що вона знала? Знизавши у думках плечима, вона відчинила двері ширше щоб пропустити детектива у середину будинка.

– Щось трапилось? – запитала Джес. – Та ні, хтось вмер, я це знаю. Якщо це так, скажіть мені зараз. Я зможу повірити.

– Я сподіваюсь, що ніхто не вмер, – сказав детектив. Його слова замість підбадьорюючих здалися лиховісними.

Джес присіла на край свого дивана, поступаючись глибоким кріслом, котре вона купила для хворої спини Тері. Натомість поліцейський сів поруч з нею на потрібній відстані, але все ж таки досить близько, щоб лякати. Джес відчувала нелогічну потребу у більшій відстані між ними так, щоб її неможна було б заманити у пастку та утримувати його могутньою аурою сили та мужності. Джес пручалася спонуканню бігти прожогом якнайдалі, а натомість сиділа, склавши руки на колінах.

– Ви знаєте такого собі Тері Родіна? – запитав він.

– Тері? Так, я знаю. Щось трапилось? – Й хоча Джес була абсолютно впевнена, що у неї не залишилось ніяких почуттів до Тері, проте їй було неспокійно від думки про якесь лихо, що спіткало його. Вона вигнала Тері врешті-решт, коли у того не було ані роботи, ані де жити. А що, якщо він наклав на себе руки або ще щось?

– Це – те, що я хотів би знати. Він зник. Це його остання відома адреса.

– Він з’їхав, – сказала Джес негайно. – Він казав, що буде жити у свого друга Кевіна.– Вона почала підійматися. – У мене є його адреса й номер телефону, якщо Ви…

– Ми розмовляли з Кевіном, – сказав детектив, зупиняючи її своїм пильнім пекучим синім поглядом. – Він – це той, хто нас викликав. Він сказав, що дві ночі тому Тері мав оселитися у нього, але так і не з’явився.

– Це… це годі збагнути.

– Ви були тут, коли він поїхав?

– Так. Він взяв таксі.

Брансон дістав блокнота з внутрішньої кишені свого піджака, відкрив його й поклав на коліно, щоб записувати.

– Він часто брав таксі?

– Ну, ні. Він звичайно брав моє авто, або я його везла, або хтось з його друзів віз його.

– Але цього разу він взяв таксі.

– Так. Я пропонувала підвезти його до Кевіна, але він сказав, що він не… ну, він нічого від мене не хоче. Ми раніше начебто захоплювались один одним, але я попросила його з’їхати.

– Начебто захоплювались? – В куточках посмішки детектива залишився слід гумору. Ще раз Джес відчула, як він оцінював її. Чи він вбачав її неповноцінною? З деяких причин Джес так не вважала. Брансон поводився цілком професійно, але вона не могла пропустити проблиски зацікавленості в його очах.

Джес відчувала як загоряється у неї обличчя.

– Дуже захоплювались, але взаємини розпалися кілька місяців тому.

– І він лише зараз знайшов час для виїзду?

Джес схрестила руки на грудях.

– Я ж не могла вигнати його просто на вулицю. Йому не було ані куди йти, ані власних грошей. Я дала йому кілька місяців, щоб зібратися, проте він так цього і не зробив. Отже, врешті-решт, я вжила строгих заходів.

І це була одна з найважчих речей, що Джес будь-коли робила. Хоча вона й дійшла висновку щиро не любити чоловіків, але також відчувала жалість до Тері. Він був значною мірою бездіяльним.

– Агов, Джес, – покликала зверху Лінн, – Можна мені залишити собі CD-плеєр Тері?

Ліва брова детектива Брансона піднялась на частку дюйма.

– Він залишив тут свої речі, – сказала Джес, знизуючи плечима. – Я припускала, що він повернеться за ними, але він цього не зробив.

– Очевидно.

Джес не була впевнена, що їй сподобалось як Брансон глянув на неї зараз, начебто він її оцінював за щось.

– Джес, ти мене чула? – волала Лінн.

– Не зараз, Лінн! – нетерпляче крикнула у відповідь Джес.

– Дивно, що Кевін не зателефонував мені, як шукав Тері, – сказала Джес, міркуючи вголос. – З іншого боку, Кевін мене недолюблював. Мабуть він не бажав розмовляти зі мною.

– Він каже, що намагався додзвонитися до Вас кілька разів, але Ви ніколи не відповідали.

– Телефонував? Дивно. Чому він не залишив повідомлення?

– Очевидно, Ваш апарат був не ввімкнений.

– Ну, звичайно ж він був увімкнений. Я ніколи не йду з дому не ввімкнувши його.

– Ніколи?

– Ну, майже ніколи. – Вона не наполягала. Можливо, Кевін пробував телефонувати, а вона виходила або ще щось, не увімкнувши автовідповідача. Він, напевно, не дуже старався.

– Скажіть мені, пані Робінсон, де Ви вважаєте, міг би бути Тері?

– Я не маю зовсім ніякої уяви. У нього сила-силенна друзів, і він, можливо, переночував в одного з них. Можливо, він забув, що мусив зупинитися у Кевіна. Ви ніколи не зрозумієте Тері.

– Він непередбачуваний?

– Прогнозовано непередбачуваний. Він унікально дивився на життя, начебто всі й все були йому винні щось, що це було його Богом дане право бути щасливим, що його потреби були більш важливі ніж будь-кого іншого… – раптом Джес різко припинила говорити. О Боже, звідки взялася вся ця ворожість?

– Продовжуйте, будь ласка, – сказав Брансон з очевидним інтересом.

– Пробачте. Мені здається, що я усе ще гніваюсь на нього. Я почала намагатися пояснити щось, що властиво лише Тері, і в цьому весь Тері. Якби він раптом вирішив жити у когось ще, то він, ймовірно, прийшов би до них додому без попередження і анітрошки не потрудився би сказати Кевіну, що змінив свої плани. Ось як чинить Тері.

– І Ви захоплювались ним? – запитав недовірливо Брансон. Він знову заговорив раніше, ніж Джес спромоглася відповісти. – Пробачте, це не професійно і недоречно.

Все ж таки, Джес відповіла на це зухвале запитання:

– Тері також чудовий шахрай. Я визнаю, що він дурив мене довгий час. О, а він любить розіграші до непристойності. Мене б не здивувало, якщо б він зник навмисно, лише щоб я хвилювалася.

– І Ви хвилюєтесь?

– Ні, – сказала Джес занадто швидко. – Я відмовляюсь хвилюватися.

Коли Брансон продовжував пильно дивитись на Джес, викликаючи у неї тремтіння по спині від усвідомлення, вона додала:

– Ну, можливо, трошки хвилююсь. Дивно, що він не забрав своє дороге майно.

– Як, наприклад?

– Свій CD-плеєр, – сказала Джес, киваючи вбік сходів. – Одяг. Лише тоді я зрозумію, що він їх залишив, якщо ще хтось їх йому дасть. І я поб’юся з Вами об заклад, що це як двічі два сталося точно так.

– Ви хочете сказати, що вважаєте, що він знайшов собі жіночку, за чиї кошти житиме?

– Це б мене не здивувало.

– Ви не заперечуєте, якщо я подивлюсь тут навколо? – запитав Брансон.

– Звичайно, без проблем. Можливо я змогла б навіть відшукати Терін адресний довідник, якщо це допоможе.

– Це могло б дуже допомогти.

Брансон підвівся й надав можливість Джес провести його нагору. Як це не нерозумно було, проте вона не спромоглася відскіпатися від відчуття, що Кайл дивився на її зад, коли йшла попереду нього.

Джес відступила вбік і дала зрозуміти, що Кайлові слід заходити до кімнати Тері попереду неї. Вона пішла за ним у кімнату, і там була Лінн, яка сиділа на підлозі й розглядала компакт-диски Тері.

– Ні, Лінн, ти не можеш залишити собі нічого з речей Тері, зокрема і його CD-плеєр. Ми зберемо все це в ящик, і будемо його зберігати в підвалі. Рано або пізно, він повернеться. Розраховуй на це.

Лінн скорчила пику, поки не помітила детектива Брансона. Тоді вона швидко підхопилась з підлоги і посміхнулась як королева краси, коли линула по кімнаті.

– О, привіт. Не знала, що у нас гості.

– Лінн, це – детектив Брансон. Детектив Брансоне, це – моя сестра, Лінн.

Лінн простягла руку так, начебто очікувала на те, що він її поцілує.

– Дуже приємно.

“О, Боже,” – думала Джес. Лінн тільки нещодавно переборола свою підліткову сором’язливість, і їй подобалось демонструвати свої жіночі принади будь-якому чоловікові в межах досяжності, аби побачити як вони діяли.

На щастя, Брансон, здавалось, був несприйнятливий до цього. Він чемно посміхнувся й промурмотів:

– Приємно з Вами познайомитися.

Потім він звернувся до Джес. Його ввічливий інтерес зник, змінений більш ніж здоровою цікавістю:

– Ви жили разом з ним в цій кімнаті?

Вона відкрила рота, але не вийшло ніяких слів. Як він наважився, і прямо перед її маленькою сестричкою! Яка йому справа була до того, чи спала вона з Тері…

Кайл відкашлявся.

– Я не хочу бентежити Вас, пані Робінсон. Але запитання про зв’язки та оточення, спосіб життя зниклої людини – стандартна процедура.

Джес переглянула різкі слова, котрі ладна була сказати:

– Ні, я не жила разом з ним в цій кімнаті принаймні протягом останніх кількох місяців. Я перейшла в кімнату для гостей, коли ми розійшлися.

– Чому ти не змусила його перейти в кімнату для гостей? – запитала Лінн. – Це – твій дім.

Джес могла сказати за виразом на обличчі Брансона, що він, також, міркував про відповідь на це запитання.

– Тому, що я – квач, так? – відповіла вона. – Можна було б також пустити це на люди. Я була довірливою ідіоткою, щоб захопитись ним, насамперед, і я була занадто слабка, щоб позбутися його, раз я його знала.

Вона була дуже засмучена, щоб чути свій голос переповнений сльозами.

Джес очікувала на те, що Лінн і детектив погодяться з нею, але вони обидва кілька секунд мовчали. Нарешті Брансон сказав:

– Лінн, будьте люб’язні, залишіть свою сестру зі мною наодинці на кілька хвилин.

– Звичайно, – сказала Лінн. Вона покинула купу компакт-дисків і вислизнула з кімнати.

– Сідайте, – сказав він Джес, указуючи на стілець з прямою спинкою.

– Навіщо? – вона запитала підозріло. Джес почувалася як дитина, котрій збирається читати повчання директор школи.

– Тому що я хочу розмовляти з Вами.

– Ви можете розмовляти зі мною коли я стою. – Джес знала, що необґрунтовано колюча, але почувалася такою несподівано уразливою, приниженою й зовсім дурною.

– Якщо Вам так зручно. – Кайл усівся прямо на ліжко, виглядаючи зовсім невимушено. – Послухайте, немає жодної причини Вам бентежитись. Я знаю таких людей, як Тері. Є тисячі таких, як він – чоловіки та жінки, котрі могли зачарувати й шкіру від змії. І сила-силенна людей вводиться в оману.

– Але тільки не я, – суперечила Джес. – Я розумніша за це. Я – член товариства “Фі Бета Каппа”* (Привілейоване товариство студентів та випускників коледжів у США), милістю Божою. Як я могла бути такою дурною?

– Гормонів досить, щоб зробити дурним будь-кого, зокрема і мене. – Кайл зробив паузу, надаючи можливість усвідомити сказане. – Усі помиляються. Ви, напевно, не будете знову робити помилок.

– Прокляття! Чесно не буду.

– Добре. Тим часом мені потрібно узнати все, що зможу про Тері Родіна, так я зможу знайти хлопця.

– І задасте йому гарний прочухан, коли знайдете, я сподіваюсь, – сказала Джес, знову чуючи дивовижне засмучення, що з’явилось в її голосі.

– Я хотів би. Але бити приватних осіб – це…, Ви знаєте, протизаконно. Я міг би вилаяти його за Вас. Це влаштує?

Джес знала, що Кайл намагається поліпшити настрій та заспокоїти її. До її сум’яття це діяло.

– Я не вважаю, що лайка подіяла б. Ні, боюся, що жорстокість – єдина відповідь. – Джес посміхнулася всупереч собі, потім сіла у ногах ліжка. Раптом їй здалось, що, мабуть, їм не слід знаходитись на одному ліжку навіть сидячи повністю одягненими на відстані кількох футів один від одного. Раптова зміна свого положення тепер привернула б увагу до самого факту, так що Джес залишилася на місці.

Та ж сама думка, мабуть, виникла у Брансона, хоча Джес в цьому не була впевнена. Однак він негайно ж сів пряміше, поставив обидві ноги на підлогу й вийняв свого блокнота з кишені.

– Що Ви бажаєте знати? – запитала Джес. – Я розповім Вам все, що можу. Я визнаю, що іноді бажала насильства над ним, але в глибині душі я б не хотіла, щоб щось з ним скоїлось. Він – …дефективний.

– Збожеволілий через розрив між вами? – запитав Брансон, і його темно-сині очі заблискали з відновленим інтересом.

– Ні, я б так не сказала. Він гнівався на мене за те, що вигнала його, і, певно, поклав відчуття провини на мене, намагаючись змусити мене відчувати жалість до нього, але він не збожеволілий.

– Отже, Ви не вважаєте, що він наклав на себе руки?

Джес завагалась перед тим, як відповісти.

– Мені це спадало на думку, – сказала вона нарешті. – Але я сказала б, що він більше підходить до тих людей, хто загрожує самогубством, та не скоює його насправді.

Брансон несамовито швидко писав кілька секунд, потім підняв голову, простромлюючи її тим приголомшливим поглядом.

– Є які-небудь інші припущення?

Джес серйозно задумалася над запитанням, потім знизала плечима.

– Я дійсно не можу уявити собі, куди він подівся. Він стверджує, що в нього немає ніякої родини, але у мене є причина сумніватися у всьому, що він не скаже, так що, хто знає? – Вона вислизнула з ліжка й пішла до рідко використовуваного столу Тері. – У нього тут Rolodex* (Пристрій, що винайдений у 1956р., відкрита картотека барабанного типу, що обертається, з унікальним кроковим механізмом для записування контактної інформації (або зберігання візитних карток). Картотека оздоблена комплектом з 24 роздільників з алфавітом для систематизації інформації). Будь-ласка, візьміть його. В ньому небагато – лише невелика кількість друзів та знайомих, його кравець, його перукар-модельєр…

– Перукар-модельєр?

– Зовнішність для нього дуже важлива. Я думаю, що Ви могли визначити його як марнолюбну людину.

– Й у нього була причина бути нею?

– Він надзвичайно вродливий, – відповіла Джес не вагаючись. Це, принаймні, було одним безперечним фактом про Тері Родіна. Вона ніколи не зустрічала жодної незаміжньої жінки, котра б не вважала, що він був не гіршим за людей з задатками кінозірки. Колись Джес охоплювала відома жіноча гордість за партнерство з таким вродливим чоловіком. Тепер це не мало б для неї такого великого значення. Зовнішній вигляд дуже мало сприяв розвитку взаємин.

Брансон трохи насупився, коли записував до свого блокнота.

– Я візьму Rolodex, – сказав він хрипким голосом. – Розкажіть мені, будь ласка, про його улюблені притулки, ресторани або бари, що він часто відвідував. Чи ходив він до церкви?

Джес придушила сміх.

– В жодну церкву. І за його відомостями він провів безбожно величезну кількість часу в юридичній бібліотеці UMKC, хоча я узнала пізніше він, напевно, не бував там роками. Є один ресторан, котрий особливо подобається йому, зветься Папаголо* (Один з найкращих італійських ресторанів).

– О, так, мені він знайомий. Середземноморська кухня?

Вона кивнула.

– Він міг би піти туди. Він стверджував, що повинен там їсти не менш як раз на тиждень або розпочне пиячити.

– І я припускаю, що Ви потурали йому?

Тепер Джес була не тільки збентежена, вона ставала зовсім роздратованою. Джес схрестила руки на грудях і подивилась Брансону прямо в ті його з біса сині очі перш, ніж відповіла.

– Я дала йому свою кредитну картку і дозволила брати друзів, – сказала Джес. – Гадаю, що ми встановили факт, що я була дурна, так? Ми мусимо продовжувати товкмачити це?

Нарешті Брансон, як ведеться, схоже, трохи зніяковів цього разу.

– Пробачте, – промурмотів він. – Я не навмисно. Але Ви – приваблива жінка, і, звичайно, не здаєтеся тупою. Я вбачаю, що важко повірити в те, що Вас могли обдурити, навіть злегка.

Кайл здавався щирим. Джес не була впевнена, чи їй слід потішатися чи ображатися на його оцінку.

– Як я сказала, Тері гарний, – промурмотіла вона.

– Все ж таки, чим Ви заробляєте на життя?

– Позаштатний судовий стенографіст.

– Мені важко уявити собі, що хтось Вас перевершить. – Цього разу Кайлове захоплення було трохи більш явним, трохи сильнішим, щоб залишитись непоміченим. Звичайно ж, він не буде залицятися до неї, чи не так?

– Мені також, – сказала Джес слабкішаючим голосом. Раніше вона помилялась. Виганяти Тері не було найважчою річчю на світі; мужньо визнавати те, яка вона була дурна, було безперечно гіршим. Але Брансон змушував Джес робити само це, і вголос. – Кажуть, що кохання сліпе.

– Це так. – Кайл відвів очі і пильно витріщився нічого не бачущим поглядом на дальню стіну, і Джес стало цікаво, чи кохав він до нестями коли-небудь. Потім вона вирішила, що це було неможливим. За для цього Кайл був занадто стриманим, занадто самовпевненим. Здавалося найімовірнішим, що він ніколи не піддавався цій слабкій емоції взагалі.

– Ви одружені? – запитала Джес імпульсивно, розуміючи, саме тоді, коли слова злетіли з її губ, що запитання було недоречним.

Кайл посміхнувся, і його очі виблискували:

– Ні. Ніколи. Навіть і не наближався.

Джес не поставила ніякого додаткового запитання, у разі, щоб Кайл не вважав, що вона фліртує або ще щось. Її миттєва цікавість була задоволена.

Вони порозмовляли ще кілька хвилин про Тері. Джес дала фотокартку, детально описала його звички й поведінку, аж до його улюбленої марки пива. Фактично Джес раптом відчула несподівано для себе, що їй не хотілось, щоб детектив уходив, незважаючи на те, що вона наче оголювалась перед ним, майже неначе він бачив її у спідній білизні.

Кайл ретельніше оглянув кімнату, пройшовшись з невимушеною витонченістю, розглядаючи, але не до чого не торкаючись. Нарешті він подивився долу на покриту килимами підлогу.

– Тут раніш був килим? Невеликий килимок, я хочу сказати, поверх цього килима. Там, здається є контур, що окреслює ділянку, що менше зношена.

– Там… – Джес запнулася, – О, Боже мій.

– Що? – В голосі Брансона була дещиця раптової напруги.

– Він взяв мій східний килимок. – Це було неймовірно. – Цей виродок взяв мій килимок. Він був з шовку ручної роботи, більш ста років.

Знову запис.

– Коштує багато грошей?

– Так, я впевнена, але не в цьому річ. Він належав моїй прабабусі. Чому, з усіх речей в цьому будинку, він…

– Ви впевнені, що взяв його Тері? – запитав Брансон, знову чудовий поліцейський. – Коли востаннє Ви його бачили?

Джес подумала секунду:

– Я не пам’ятаю, коли я бачила його востаннє. Він був в цій кімнаті відтоді, коли я оселилась тут п’ять років тому. І так, я впевнена, що це Тері. Більш ніхто не мав доступу.

– Але Ви не помічали дотепер, що його немає?

– Так, поки Ви не звернули увагу. – Джес здивувало, що її спостережливість була така слабка, але останнім часом вона проводила дуже мало часу в цій кімнаті.

– А він не взяв його з собою, коли пішов дві ночі тому?

– Ну, я б помітила. У всякому разі, він не зміг би забрати його в таксі. Він був величезний. Він, напевно, взяв килим і продав колись раніше, – сказала Джес, міркуючи вголос.

– Він мав потребу в грошах? – спитав Брансон. – Він вживав наркотики?

– Він завжди мав потребу в грошах, але не в величезних сумах. Я досить впевнена, що він не займався наркотиками. Але я вважаю, що не знала його так близько, як думала.

Брансон уникливо кивав, зробив ще кілька записів у своєму блокноті, потім засунув його назад в нагрудну кишеню. Коли він виходив з кімнати, то зупинився й подивився долу на підлогу в передпокої.

– На килимку є пляма.

– О, дійсно? – Джес збиралась висловити невдоволення, що досить недоречно йому вказувати на недоліки в її навичках ведення домашнього господарства, доки не зрозуміла, що Кайл виявляє більш ніж випадковий інтерес до її настилання килимів. Він нахилився й водив пальцями по круглих, червонуватих коричневих плямах.

– Це свіжа пляма? – запитав Кайл.

– Я не знаю. Мені здається, я ніколи не помічала її раніше.

– Це схоже на кров.

Серце Джес завмерло. Вона нахилилася, щоб ближче роздивитись, присуваючись ніяково близько до детектива. Вона відчула неприємний запах його лосьйону після гоління. Джес впізнала його як один з тих, котрими користувався Тері, й відсахнулась.

– Я припускаю, що це могла б бути кров. Тері урізався коли голився минулого уїк-енду, але я не впевнена, що рана була досить глибока, що він спливав би кров’ю.

Брансон пильно подивився на Джес так, що це змусило її почуватись остаточно ніяково. Вона знала те, що він подумав.

– У жодному разі, – сказала Джес. – Тері був цілий і здоровий, коли пішов звідси два дні тому.

– А Ви впевнені, що він не повертався?

– Цілком. Та, ні, не зовсім, – сказала вона зваживши все ще раз. – Він би міг непомітно ввійти, коли я уходила, але навіщо?

Брансон не відповів. Натомість він запитав:

– У нього є ключ?

У нього був, але він повернув. Я переконана в цьому. Хоча припускаю, що він міг би зробити копію. Але не думаю, що він такий хитрий.

– Ви хвилюєтесь, що він міг би повернутись?

– Відверто, так, і я хочу запобігти цьому за всяку ціну. Якщо він хоче свої речі, то я зберу їх у ящик й надішлю йому поштою, але він більше не ввійде в ці двері. Напевно, знадобиться бульдозер, щоб виселити його вдруге.

Її спроба гумору не мала успіху.

Востаннє Брансон потер пальцями по плямі перш, ніж встати. Він ще раз так оцінюючи подивився на Джес, начебто не зовсім вірив всьому, що вона сказала. Або начебто він розмірковував, що міг би зробити, щоб змусити її заговорити.

Його безсловесне оцінювання кинуло Джес в дрож. Вона зробила все, що змогла; чому Кайл лякав її так?

Коли Джес супроводжувала його до дверей, то Кайл не сказав більше нічого, доки не ступив на ґанок. Потім він повернувся й попередив її, так, що скувало душу кригою:

– Не пріть килимка. Не доторкуйтесь до нього. Нам можливо знадобитися перевірити його.

Боже милостивий, чи цей хлопець дійсно думав, що якесь лихо скоїлось з Тері в її домі? І він думав…, що це вчинила вона?



Глава 2
– Міське таксі, – відповів нудьгуючий диспетчер.

– Я – детектив Кайл Брансон з Поліцейського управління Канзас-Сіті, – говорив Кайл у слухавку між тим, як в черговий раз відкушував від рогалика з чорницею. – Я розслідую справу зниклої безвісти людини, і мені потрібно поговорити з ким-небудь, хто може перевірити записи замовлення для…

– Я Вас з’єднаю.

Кайл зітхнув. Це була шоста служба таксі, з ким він зв’язався протягом минулої години. Дотепер у жодної з них не було ніякого запису замовлення взяти пасажира на Сікамор 4201, за адресою Джес Робінсон, в ту ніч, коли зник Тері. Він дуже не хотів визнавати це, але сподівався знайти кого-небудь, хто підтвердить розповідь Джес.

Інша жінка, цього разу з трохи більшою амбіційністю, з’явилася на лінії зв’язку, і Кайл зробив свій запит. Коли він чекав, поки ця жінка відшукає записи, його думки повернулися до Джес. Він не знав, як її розуміти. Звичайно у нього була емоційна інстинктивна реакція, коли він вперше зустрічався з свідком або з потенційним підозрюваним, і його інтуїція рідко виявлялась помилковою. Проте у випадку з Джес, поки що єдина реакція, котру викликала ця зустріч, була явно фізичної природи.

Він відзначив її вперше побачене обличчя – класично вродливе з великими темними очима, високими вилицями, м’якими губами, прямими білими зубами. Потім він роздивився її всю. У неї була висока, гладка мускулиста статура, той зовнішній вигляд, що змусив його подумати, що вона буде спортсменкою у ліжку.

Після цієї неприпустимої цензурою думки, він змусив себе з головою зануритись в справу. Але Кайлу було важко проходити повз її плотську чарівність і не розібрати мову відтінків виразу її обличчя, жестикуляції і міміки, та тембру голосу.

Проте, він пручався, з деяким ступенем успіху. Вона здавалась досить щирою, чемно стривоженою, а не занадто знервованою, прагнучою бути корисною. І все ж таки в неї була присутня певна байдужість, майже начебто вона грала роль у кіно. Її реакції, до того ж, були майже передбачувані. І той факт, що вона з своєю сестрою перебирали речі Родіна, був… дивним.

Забування Родіним своїх речей не давало спокою Кайлу, дуже його турбувало. Розсудлива людина так не чинила, що давало йому привід думати, що Тері був або емоційно, або психічно неврівноваженим, або ж він став жертвою злочину.

Неврівноважений? Можливо. За словами Кевіна Ґілпатрика, Тері був безтурботним хлопцем, не строго статечним, але й не неврівноваженим також, і звичайно не пригніченим чимось, зокрема колишньою подругою. Але Кайл не виключав самогубство, зокрема надане Джес сприйняття ситуації, котре дуже відрізнялось від Кевіного.

Джес вважала, що її колишній коханець мав потребу у психіатричній допомозі, що змусило Кайла замислитися. Протягом своїх дванадцяти років служби в поліції, він надивився на діло рук і що був спроможний скоїти знехтуваний коханець, і це не було іграшками. Якщо Родін дійсно був неврівноваженим, то Джес буде природною мішенню його ворожості. Він міг би зробити що завгодно: від написання їй огидних листів до наповнення її авто цементом, до позбавлення її життя. З іншого боку, якщо Джес була знехтуваною коханкою… Він перервав цей хід роздумів на тепер.

Отже, чий образ Тері Родіна був ближчим до істини, Кевіна або Джес? Можливо жоден з них не брехав. Люди бачили те, що хотіли побачити.

Щось ще по-справжньому турбувало Кайла в цій справі, і це була пляма на килиму в залі Джес. Він був на дев’яносто дев’ять відсотків впевнений, що пляма була кров’ю. І вона хотіла, щоб він повірив, що ця пляма була спричинена порізом під час гоління? Будь-ласка. Він вже попросив, щоб техніки по доказам взяли заплямований килим. Джес напевно розлютиться, коли хлопець тонко зріже її килимок, але це будуть тоненькі смужки.

Йому було шкода, що він повинен був попередити її про факт, що він вважав пляму важливим доказом. Якщо вона мала стати підозрюваною, а було схоже, начебто вона могла б нею стати, він не хотів, щоб вона дізналась про це, перш ніж це не було абсолютно необхідно.

Жінка на іншому кінці телефонного дроту повернулась до розмови:

– Пане!


– Так?

– У нас немає жодного запису замовлення про те, що брали пасажира за цією адресою другого жовтня.

– А чи кожне замовлення документується?

– Так, пане. Незадокументовані замовлення є підставою для звільнення з Міського таксі.

– Гаразд, дякую… – Зім’ятий аркуш полетів у нього з сусіднього робочого стола. Кайл спритно зловив його лівою рукою й жбурнув назад в свого усміхненого партнера, разом з спопеляючим убивчим поглядом. – Дякую за Вашу допомогу. Бувайте.

– Бувайте, – Блейні Кук передражнив нудотним голосом. – Брансоне, ти мене смішиш.

– Так, я такий смішний, що буду розважати всіх безробітних у черзі за роботою після того, як нас обох звільнять за непросування по цій справі. Що у тебе є по Кевіну Ґілпатрику?

Блейні, хто у свої двадцять шість років був одним з наймолодших детективів в управлінні, негайно вгомонився. Він був зарозумілим дурнем, через те, що, мабуть, з усього ладен був сміятись, проте був скажено добрим слідчим, коли старався. І Кайл дуже сподівався, що хлопець коли-небудь перетвориться у першокласного детектива, напевно в розслідуванні вбивств, що було тим, що він, в решті-решт, хотів робити. Не пощастило тільки, що саме Кайл зіпсував жарт.

– Ґілпатрик – санітар у медичному центрі Блу Сприньгз* (Блу Сприньгз – місто в Джексон Каунті на схід від Рейтауну, місто-супутник Канзас-Сіті). У нього сила-силенна несплачених штрафів за порушення правил стоянки в минулому й один виклик до суду за пияцтво та хуліганство кілька років тому. Зрештою він чистий. Він живе в невеликому орендованому будинку в Рейтауні* (Рейтаун – місто в Джексон Канті, передмістя Канзас-Сіті). Його домівка виглядала як звичайна брудна домівка хлопця-холостяка, нічого особливого. Він показав мені кімнату, котру розраховував для Тері Родіна, щоб той в ній оселився.

– Вона мебльована?

– Ні. Ґілпатрик сказав, що Родін планував привезти деякі меблі з будинку подруги, й що найняв вантажівку, щоб їх везти. Ґілпатрик чекав тієї ночі, готовий допомогти своєму приятелю перенести речі в будинок, як тільки прибуде вантажівка. Але Родін так и не з’явився. Очевидно, вони домовились про орендну плату, і Ґілпатрик навіть встановив другий телефон, так, що це не було випадковою витівкою. Родін дуже серйозно ставився до поселення.

Кайл швидко написав нотатку для себе, щоб перевірити всі транспортні компанії і дізнатися, чи дійсно Родін замовляв вантажівку.

– Як тобі видався Ґілпатрик? – запитав Кайл.

Блейні почухав підборіддя, котре хизувалося миршавою борідкою.

– Серйозний, стривожений. Майже готовий співробітничати, лише забагато уклонів та розшаркувань. Розумієш, що я хочу сказати?

Кайл добре знав таких людей, про що вів Блейні – ввічливий та послужливий з начальством, який завжди каже “так пан, ні пан,” у відомій мірі викликає легку відразу. Така поведінка завжди змушувала Кайла замислюватися, що насправді у голові у цієї людини.

– Він називав тебе “пан”? – Кайл запитав Блейні, посміхаючись від цієї думки.

– Так, насправді. Агов, що такого смішного?

– Нічого. Тільки не звикай до цього.

Блейні був майже таким же авторитетним, як маленька сирітка Енні* (Енні – героїня відомого американського фільму “Енні”, з трагічною долею).

– Отже, чи досить у нас підстав, щоб одержати ордер на обшук будинку кралечки? – запитав Блейні, явно насолоджуючись думкою про розкриття якогось злочину.

Кайл відкрив шухляду свого робочого столу, вийняв багато разів облаяні “Жовті сторінки”, й сунув книгу Блейні.

– Довідайся, чи наймав Родін вантажівку, – наказав він. – Я збираюсь порозмовляти з сусідами пані Робінсон. І я хочу, щоб ти не називав її “кралечка”.

Блейні знизав плечима, виглядаючи трохи спантеличеним.

– Це лише між нами. Я не назвав би її так в обличчя, й не написав би у рапорті або ще десь.

Кайл кивнув головою. Він поводив себе як ідіот. Принаймні, всі поліцейські були трохи цинічними. Підозрювані люди автоматично ставали “покидьками”, і це було тоді, коли поліцейські почувалися поблажливими. Але не здавалось правильним звертатися до Джес Робінсон “кралечка”. У неї було більше гідності для цього.

– Вона гарна собою? – запитав Блейні.

– Середня, – сказав Кайл. Він повернувся й вийшов з відділення перш, ніж зміг добренько подумати над тим, чому він щойно збрехав своєму партнеру.


– Агов, Джес, йди-но, подивись на це.

Лінн пильно дивилась з вікна спальні, а складена навпіл пара джинсів Тері висіла забута на її руці.

– Ну що зараз? – запитала Джес, з кожною хвилиною усе більше гніваючись на Лінн. Дівчина витратила набагато більше часу дивлячись в вікно, ніж виконуючи яке-небудь корисне завдання. – Ну, справді, ти гірше, ніж допитлива пані Танґлемайєр, що мешкає за два будинки нижче від нас. Той бродячий собака знову випорожнився на нашій галявині?

– Набагато цікавіше за це, – самовдоволено сказала Лінн, і її пильний погляд жодного разу не схибив. – Мачо-поліцейський повернувся.

Джес негайно була біля вікна, вдивляючись в пустий під’їзний майданчик.

– Де? Я нічого не бачу.

– На тому боці вулиці. Розмовляє з панію Стаббс.

– Цікаво, що він від неї хоче?

– О, Боже, Джес, хіба ти ніколи не дивишся телевізора? Він перевіряє твою розповідь! Що б ти не розповіла йому про Тері, він з’ясовує, чи зможе пані Стаббс це підтвердити.

– Він розмовляє з усіма сусідами, чи тільки з нею? – міркувала вголос Джес.

– Я поб’юся об заклад, що він розмовляє з кожним, щоб довідатись, чи зможе він здобути консенсус. Знаєш, як “Чи були вони щасливою парою? Ви коли-небудь бачили, що вони билися? Чи були у неї схильності до насильства?”

– Лінн! Це анітрохи не смішно.

Очевидно Кайл Брансон закінчив опитувати пані Стаббс. Він клав свого блокнота у кишеню, хоча жінка середнього віку усе ще говорила здебільше ні до чого. Він помахав їй на прощання рукою та попрямував вниз по тротуару, але не повернувся до свого авто. Натомість він пішов до наступного будинку.

– Та що ж, він врешті-решт, вивідує? – запитала Джес, з винуватим виглядом згадуючи інцидент між нею та Тері пару місяців тому. Тері замкнувся й не пускав її в дім, коли вона в одному лише купальному халаті вибігла з дому, щоб взяти газети, й вона волала, лаялась та стукала так гучно, що могла побудити всіх сусідів, але марно. Згодом він стверджував, що це була випадковість, і що не чув її стукоту у двері та дзвінка, що він приймав душа.

Але їй було знати краще.

Їй довелося розбудити домовласника в сусідньому будинку о шостій годині ранку, щоб запозичити запасного ключа. В той час, вона була впевнена, що весь квартал знав, що Тері замкнувся й не пускав її в дім, і що вона була лютіше за вовчицю, котра проґавила обід.

– Цей хлопець, Брансон, сумнівається в моїх словах? – міркувала вона.

– Добрий поліцейський сумнівається в словах кожного, – сказала Лінн своїм знов набутим голосом “експерта”. – На заняттях по психології ми вивчали, як може помилятися пам’ять людини. Навіть якщо він буде вірити, що ти кажеш правду, як ти це розумієш, він повинен зважити на той факт, що ти, можливо, не точно пам’ятаєш перебіг подій.

– Це сталося точно так, як я йому розповіла.

Потім Джес повернулась думками назад. Під час своєї розмови з Брансоном, вона кілька разів себе поправляла, згадувала вона, й часто визнавала, що не була впевнена в фактах.

Хіба це не указало б йому й будь-кому на її невинність? Зрештою, якщо б вона щось приховувала, то хіба б вона не обміркувала свою розповідь й не вивчила б її всю заздалегідь перед тим, як розмовляти с поліцейським?

Можливо так. Газети були повні статей про злочинців, занадто дурних, щоб вірити, як той хлопець, що пограбував банк та виписав простий вексель на своєму власному бланку про внесок депозиту.

– Лінн… ти не гадаєш, що він дійсно вважає, що я мала деяке відношення до зникнення Тері, чи не так? – спитала Джес тихим голосом.

– Ти? – розсміялась Лінн, забувши про все.

– Навряд чи це смішно, – сказала Джес. – В решті-решт, одного разу я ж зробила… комусь боляче.

Лінн вгомонилась:

– Розслабся. Той хлопець Брансон лише перевіряє факти, ось і все. В цьому немає ризику.

Цього разу в словах Лінн був сенс, більше сенсу, ніж у Джес.

– Як на мене, ти маєш рацію.

– Ти гадаєш, що пан Дикінсон розповість йому про те, коли він побачив тебе як ти загоряла оголеною на присадибній ділянці?

Джес застогнала:

– Я була не оголеною. Я була у бежевому купальнику, а пану Дикінсону потрібні окуляри.

Якщо детектив Брансон розмовляв з групою її балакучих і маючих досить багату уяву сусідів, то він, мабуть, простежив всі сумнівні, невірні факти в її житті. Був час, коли одна з походеньок Тері вийшла з-під контролю, й з’явилась поліція. Вона була за містом.

– Єдине, що можна зробити, – зробила висновок Джес. – Я зустрінусь віч-на-віч прямо з цим хлопцем. Якщо він хоче довідатись про все в моєму приватному житті, то може запитати мене. Я нічого не утаю.

– Навіть те, що…

– Це я приховаю, – сказала швидко Джес. – І ти не згадуй про це також. Нікому не потрібно знати про судовий процес в Массачусетсі.

Джес облишила коробку, котру упаковувала, засукала рукави й попрямувала вниз. Вона зупинилась в передпокої, щоб пильно подивитись на коричневу пляму на килимі. Вона відчула сильне прагнення вичистити пляму, незважаючи на попередження Кайла Брансона.

Вона повинна була чекати, все ж таки, поки поліція не проведе свої тести, чи ще щось, що вони робили з припущеними плямами крові. Так чи інакше, у неї була інша мета саме зараз. Вона відчинила вхідні двері й сміливо ступила з дому в ранній жовтневий холод.

Джес наздогнала Брансона саме тоді, коли він виходив з будинку пана Дикінсона.

– Детективе!

Він пильно дивився на неї, спочатку недовірливо, потім виглядаючи трохи сконфуженим, як дитина, піймана за підгляданням під жіночу сукню.

– Пані Робінсон. Яка… несподіванка.

– Я могла б сказати те ж саме. Ми щойно вийшли на невеличку дружню прогулянку, чи не так?

– Це називається опитування сусідів. – Він продовжував йти до своєї наступної мети, до будинку на іншому боці вулиці, котрий був по сусідству з двоповерховим будинком Джес. – Я намагаюсь дізнатися, чи бачив хто-небудь щось підозріле – знаєте, дивні типи вештаються поблизу сусідів, якась особлива поведінка…

– Особлива з чийого боку? – спитала Джес. – Мого? Тері?

– З будь-якого. З обох. – Він зупинився на ґанку будинку сусіда, куди Джес пішла за ним. Коли вона зупинилась і не йшла, він загрозливо ступнув до неї. – Якщо Ви не заперечуєте, я б хотів проводити ці опитування конфіденційно.

– О. – Джес відступила від його жахаючих шести з зайвим футів, що підносилися над нею. Вона зрозуміла, що сперечаючись, вона виставляла себе у невтішному світлі. – Добре. Гм тоді я тільки піду додому і приготую каву. Можливо Ви завітаєте, коли закінчите. Я б хотіла довідатись, як у Вас ідуть справи.

– Я буду тримати Вас у курсі, – сказав Брансон так, що це викликало підозру у Джес, начебто він з неї глузує. – Насправді я вже запланував завітати ще раз до Вас сьогодні вдень. Можливо у мене буде ще кілька запитань до Вас.

Джес кивнула. Він хотів розпитати її більше про їх стосунки з Тері. Чудово. Їй не було чого приховувати. Ну, нічого стосовно Тері, у всякому разі.

Лінн збігала вниз, підстрибуючи по сходинкам, коли Джес ввійшла через вхідні двері.

– Весь мотлох Тері в підвалі за винятком його речей у ванній. Я почну перевозити свої речі прямо зараз, добре?

– Стоп, стоп, почекай. Я переселяюсь до спальні господарів. Ти можеш мати кімнату поменше.

Лінн зморщила носика:

– Як цей Тері міг завжди знаходити до тебе ключика, а я не можу?

– Тері – чоловік, – відповіла Джес просто, не думаючи.

– Ну й що з того?

– Чоловіки можуть бути досить страшними, навіть безвільні, як Тері. – Її думки відхилились на детектива Брансона. Він налякав її, але й заінтригував також. Яка досада.

Лінн здавалась замисленою:

– Так, я розумію. – Потім вона повернулась до справи. – Добре, тоді давай перенесемо твої речі до спальні господарів.

– Ти можеш починати в будь-який час, коли забажаєш, – тихо сказала Джес, коли прямувала до кухні, а Лінн йшла за нею по п’ятам. – Я зроблю каву. Детектив Брансон прийде сюди, щоб ще запитувати.

– От як! Можливо він буде допитувати тебе, збивати з пантелику, змушувати суперечити собі.

– Яка приємна думка.

Коли клала новий фільтр в кошик, Джес вагалась, чи робити каву без кофеїну або як звичайно, потім похитала головою на свою власну дурість. Чи насправді її непокоїло, чому віддасть перевагу Брансон? Це був точно не світський візит. Вона схопила банку з кавою без кофеїну, вважаючи, що це буде краще для її нервів. Вона поклала дві ложечки у фільтр, потім наповнила ємність водою з-під крану.

– Ти не складеш в коробку останні речі в ванній? – запропонувала Джес сестрі з надією.

– Я тобі казала, що не доторкнусь до жодної особистої речі, як зубна паста або та клята золота бритва, котрою, ти мені казала, він користується. О, й до речі, тобі буде потрібна нова штора для душу.

– Що? Що трапилось зі старою?

– Старої немає. Її там немає.

– Немає… Ти хочеш сказати, що вона зникла? Як могло це трапитись?

Лінн знизала плечима:

– Хоч вбий – не знаю.

Тепер Джес була по-справжньому збита з пантелику. Спочатку східний килимок, потім штора для душу. Єдиний логічний висновок, котрий вона змогла зробити, був той, що їх взяв Тері. Але навіщо? Килимок вона могла зрозуміти. Він міг би продати його не менш, ніж за пару тисяч доларів. Але навіщо ж красти штору для душу?

Мабуть він порвав її й викинув, потім забув попросити, щоб вона купила на заміну. Так, в цьому був сенс. Все можна пояснити, якщо лише попрацювати над цим, вона зробила висновок.

З винуватою посмішкою, вона простягнула руку під мийку й витягла пару гумових рукавичок.

– Ось, будь ласка, – сказала вона, вручаючи їх Лінн. – Тепер ти можеш скласти його предмети туалету, і його воші у тебе не заведуться.

Лінн підкотила очі, але взяла рукавички.

– Гаразд, але ти будеш мені винна.

– Ти мабуть, навіть знайдеш хвойний миючий засіб під мийкою. Я поб’юся об заклад, що місце потребує добру дезінфекцію.

– Без сумніву. Не відштовхуй свого щастя, найдорожча сестронько. Я обіцяла, що буду тримати свою спальню й ванну в чистоті, і я буду мити після себе все інше в будинку, але в це не входить миття після Жахливого Тері.

– Гаразд, гаразд.

Як тільки кава була готова, Джес налила собі чашку, розбавила її вершками й поклала цукор, потім пішла в вітальню, щоб сісти й чекати на свого слідчого.

– Ну так дивно про це думати, – промурмотіла вона про себе. Вона і Брансон були на одному і тому ж самому боці, чи не так? Він хотів від неї співробітництва, й вона з ним співробітничала. Він їй не сказав жодного злого слова, не надав жодного приводу вважати, що він хотів спіймати її на чомусь – лише тільки та піднята угору брова, котра вказувала на скептичний характер.

Вона присяглась не сприймати його скептицизм так близько.


Олівія Танґлемайєр була восьмою й останньою сусідкою, котру Кайл, мав намір опитати. Поки що він узнав деякі цікаві, якщо не приголомшливі факти про Джес Робінсон і Тері Родіна. Загоряє оголеною, ха? Навряд чи характерна риса вбивці, проте все ж цікаво.

Жоден сусід не бачив таксі, що під’їжджало й зупинялось на під’їзному майданчику Джес три ночі тому, хоча Максін Фіндлі стверджувала, що пам’ятає сигнал клаксону.

“Мабуть Родін був мстивим типом,” – думав Кайл, коли очікував, що хтось відкриє йому двері. –“Мабуть він зник навмисно лише, щоб налякати Джес, як вона зі сміхом припускала. Як відомо, траплялись й більш дивні речі.”

Вхідні двері прочинились, і біловолоса жінка пильно вдивлялась в нього одним сльозавим оком поверх дверного ланцюжка.

– Чого Ви хочете?

Кайл негайно показав свого значка й відрекомендувався, потім пояснив чому він хотів розмовляти з нею.

– Чого Ви від мене хочете? Як би я могла Вам допомогти?

– Може статися, що Ви бачили або чули щось, що могло б пролити світло на ситуацію, – сказав Кайл частину свого стандартного заговорювання зубів. – Могло б бути щось, що здається Вам зовсім незначним. Можна я ввійду?

Ланцюжок відпав.

– Я допоможу, якщо зможу, – сказала леді, а її поведінка різко змінилася від підозри до співробітництва. – Я – Олівія Танґлемайєр, між іншим, і Ви можете звати мене Ліві. А Вас звуть Кайл? Як приємно, у мене є онук з таким же самим ім’ям. Заходьте й сідайте. Я щойно вийняла кекс до кави з пічки. Хоча все ще не знаю, як я можу допомогти. Я не втручаюсь не в свої справи. Більшість людей в окрузі знають мене, але здебільшого я мовчу… .

Пані Танґлемайєр вела далі свій монолог, в той час як Кайл послабив краватку. Очікувалось, що бесіда буде тривалою. Всупереч тому, що щойно сказала леді, вона втручалась в чужі справи й не мовчала – принаймні, щодо своїх сусідів. Коли вона пильно не вдивлялась з вікна в кожну людину, то була на телефоні й старалась здобути відомості й присмачувала їх своїми власними пікантними подробицями.

– А він був дуже милим парубком, так насправді, – говорила Ліві, коли клала перед Кайлом чималий кусень кексу. Вони влаштувались на кухні, котра несла той аромат затхлого жиру й природного газу, такий звичайний в старих будинках, що належать старим людям. – Він пару разів виносив моє сміття, хоча я гадаю, що це був задум Джес.

– Гм, – сказав Кайл. Кекс до кави Олівії Танґлемайєр був твердий як цеглина, а вона нічого не запропонувала Кайлові випити, й говорила без упину, але він не уходив. Вона виявилася невичерпним джерелом інформації.

– Він водив авто занадто швидко, – казала вона про Тері, – завжди з пронизливим вереском в’їжджав та від’їжджав з під’їзного майданчика, іноді в неналежний час. Отож, я гадаю, що багато молодих людей чинять так. І вечірки. О, Боже.

Здавалося, нібито стара леді провела більшу частину свого життя, пильно вдивляючись з вікон, сподіваючись знайти недоліки. Але щодо самої Джес, то в її адресу в Олівії були лише добрі слова.

– Вона дійсно гарна сусідка. Вона стежить й косить траву і взагалі живе тихо, за винятком отих кількох випадків, що я згадала. Мабуть, їй лише не щастить з чоловіками. Її молодша сестра, та, що зараз у неї, одного разу розповіла мені, що чоловік, з котрим Джес зустрілась в коледжі, переслідує її після того, як вона витурила його. Який жах.

Кайл записав про це, хоча він не був впевнений яке значення, якщо взагалі хоч будь яке, це мало.

– О, є ще одне… ні, нічого. Це, напевно, дрібниці. – Ліві почала нервово витирати кришку кухонного стола з Формайки*(Жаростійкий пластик) в рожеву цяточку.

– Що? Якщо це дрібниці, то нічого не скоїться, якщо розповісте мені.

Неохоче, але вона розповіла:

– Ну, в минулий уїк-енд – перш, ніж Тері поїхав, Ви розумієте – заходила Джес, щоб дізнатися, чи є у мене що-небудь, що виводить плями крові. – З того, як Ліві нервувала, було ясно, що їй було шкода, що зараз вела розмову на цю тему. – Я дала їй засіб для виведення плям.

– Вона сказала, навіщо він їй був потрібен?

– Ні, думаю, що ні. Але так легко урізатись: упустити склянку на кухні, або розрізаючи овочі…– Її сльозаві очі, здавалось, запитували щось у нього.

– Ви маєте рацію, це, напевно, дрібниці, – сказав Кайл, сподіваючись заспокоїти леді. І мабуть це не було істотним, особливо якщо трапилось задовго до зникнення Тері.

“Мабуть цього не було взагалі,” – думав він з надією. – “Адже могло б бути, що пані Танґлемайєр все вигадала. Вона здавалася цілком нормальною, але могла б бути придуркувата, як далматський дог.” Їй було, в решті-решт, вісімдесят два роки, про що вона нагадувала Кайлу не менш ніж шість разів.

Безперечно, якщо б Джес вбила свого коханця, то вона б скоїла це у стані афекту. Він відмовлявся вірити, що вона змогла б заздалегідь жорстоко спланувати вбивство, аж до усунення незручно небезпечних плям крові.

Минула майже година, коли він пішов з будинку Ліві з обіцянкою незабаром повернутися й покуштувати її фунтовий пиріг з маком. Він повертався до будинку Джес, й з нетерпінням очікував на бесіду з нею. Він вже знав, яка вона обережна, й кількома різкими запитаннями сподівався гарненько вивести її з рівноваги. Потім можливо він зміг би з’ясувати, чи розповідала вона йому всю правду.

Коли вона відчинила йому двері, її довге темне волосся було недбало укладено на маківці, скріплене єдиною шпилькою. Кілька вільних, хвилястих завитків обрамляли її обличчя. Вона з надією дивилась на нього, й він став тим, хто почувався раптово схвильованим.

– Гм, як я казав раніше, у мене є ще кілька запитань, якщо це зручний час.

– Не більш і не менш зручний, ніж будь-який інший, – сказала вона, і він помітив, що її обличчя й голос обачно нейтральні. Вона пропустила його в середину будинку. Цього разу, однак, вона сіла в глибоке крісло, відсилаючи його сидіти на дивані самому. Вона зробила це тому, що його близькість непокоїла її або тому, що хотіла сидіти вище ніж він? Можливо, вона думала, що отримає психологічну перевагу, чинячи так.

Ха. Він був майстром у допиті. Він відмовився сідати.

– Це я чую запах кави?

– Була кава, – сказала вона рівно. – Я випила її всю. Я працювала на комп’ютері, і я п’ю без упину, коли працюю.

– Тоді можна мені випити води? Я щойно з’їв два шматки кексу до кави пані Танґлемайєр. Ви мали таке задоволення?

Джес кивнула, встала й попрямувала до кухні.

– Досить сказано.

Кайл пішов за нею.

– Над чим Ви працюєте?

– Розшифровка стенограми судового розгляду по справі про вбивство Роджера Дрейна. Дуже цікавий матеріал.

– Ви часто розшифровуєте стенограми судових розглядів вбивств?

– Я зробила кілька, – сказала вона, і нотка обережності пролунала в її голосі знову, коли вона наповнювала склянку охолодженою водою з пляшки з холодильника. – Більшість моєї роботи є трохи більш мирською.

– Але Ви виконуєте чимало стенограм кримінальних слухань?

– Я не знаю, що означає “чимало”, але я б сказала, що більшість моєї роботи торкається цивільних слухань, а не кримінальних.

“Все ж таки,” – міркував Кайл, – “вона, напевно, почерпнула досить багато знань щодо правил поліцейського діловодства, і як заплутувались вбивці й інші злочинці.”

Вона знову сіла на свій трон у вітальній кімнаті, а Кайл випив майже всю воду, перш ніж відновилася розмова.

– Чи брали Ви у пані Танґлемайєр на початку цього тижня засіб для виведення плям?

Джес спочатку здалась переляканою, потім настороженою.

– Так, брала. Тері врізався, коли голився й кров потрапила на його сорочку – я вже це Вам розповідала, чи не так?

Кайл кивнув.

– Пляма ніяк не виводилась у перший раз, коли я прала сорочку.

– У Вас було за звичай прати речі Тері? – запитав Кайл, намагаючись замаскувати скептицизм в своєму голосі.

Джес сіла пряміше.

– Тері навіть не знав, як працювати з пральною машиною, – сказала вона. – Він звичайно відсилав всі речі з дому, щоб випрати, але я запропонувала випрати оту сорочку так, щоб усунути пляму. Фактично… так, звичайно. – Торжествуюча посмішка освітила її обличчя. – Сорочка, напевно, усе ще в підвалі, де я тримаю пральну машину й сушарку. Засіб для виведення плям Ліві не дуже добре діяв, так що я залишила сорочку там, думаючи, що у мене буде ще одна спроба. Чи не бажали б Ви її побачити?

– Це могло б стати у пригоді. Так це була маленька пляма, Ви кажете?

Вона встала и повела за собою на кухню й у підвальні двері, впевнено погойдуючи стегнами.

– Гадаю, розміром з монету в 25 центів. Маленька, але дуже помітна. Він звичайно б не захотів носити сорочку знову, якщо пляма не зникне.

Підвал Джес був чистим, прибраним й добре освітленим. Вішалка для одягу, де висіли кілька сорочок – жіночих сорочок, з чого Кайл зміг би сказати – стояла біля пральних машин старої моделі. Джес швидко продивилась вішалки, потім взяла руки в боки й оглянула підвал. Приголомшена, вона відкрила пральну машинку й сушарку, котрі обидві були пусті.

– Ну, це дивно, – сказала вона. – Мені здається, що Тері взяв сорочку з собою.

– А я думав, що він з собою нічого не брав.

– Він не брав, але…

– Якщо б він збирався взяти лише одну сорочку, то чому він взяв би ту, що з плямою?

Джес знизала плечима:

– Я не знаю, де ця клята сорочка.

Тепер вона дійсно була засмучена. Це – те, в якому настрої Кайлу подобалось бачити своїх підозрюваних, він думав з невеликим задоволенням. Зараз не було жодного заперечення, що Джес була підозрюваною, принаймні, у нього.

– Це засіб для виведення плям Ліві? – спитав Кайл, підіймаючи пластмасову пляшку з сусідньої полиці. Вона була пустою.

– Я збиралась купити їй нову пляшку, – сказала Джес, схрещуючи руки на грудях.

Коли вони повернулись в вітальню кімнату, Кайл переключився на інший напрям опитування:

– Коли Тері поїхав в понеділок вночі, Ви бачили таксі?

– Так.

– Вам не вдалося запам’ятати, якої компанії воно було?



– Ні. Я хочу сказати, насправді я не бачила те авто ясно, але бачила, що вогні зупинились біля під’їзного майданчика, і водій посигналив.

– Це був довгий сигнал?

Джес заперечливо похитала головою.

– Ні, лише короткий сигнал клаксону, як роблять таксисти.

Кайл відчув явне полегшення, що, нарешті, хоч щось, що сказала Джес, підтверджувалось іншим свідком. Пані Стаббс описала клаксон, що вона почула в понеділок вночі так же само, як казала Джес – як короткий поодинокий сигнал. На жаль, це не означало, що він міг розслабитись на своїх запитаннях.

– Джес, опишіть, будь ласка, свої стосунки з Тері, коли він був спокійним.

Джес заплющила очі, й її порцелянове обличчя натягнулось від напруження. На якусь мить, Кайл пошкодував за свою ворожу роль по відношенню до неї. В його свідомості спалахнула уявна картина. Він побачив себе самого, як він розтирає плечі Джес, погладжує своїми руками по її шиї, підборіддю, щокам, знімаючи напруження. Уявна картина була явно еротичною, і Кайл швидко відвернувся, щоб дивитись в вікно, поки його думки не стали контрольованими.

– Часом ми з Тері сперечалися. Іноді він просто вибухав без жодної причини, і я не могла утриматись, щоб не відповісти. Але так було перш, ніж ми розійшлись. Згодом я прийняла рішення порвати з ним стосунки й попросила його піти, все заспокоїлось. Ми терпіли одне одного, ледь розмовляли. Це було полегшення, дійсно. – Вона розплющила очі й пильно подивилась на нього з викликом посперечатися з нею.

– Агов, Джес! – покликала Лінн згори.

Джес виглядала заспокоєною при втручанні в розмову.

– Ну що ще? – відгукнулась вона.

– Можна мені підібрати штору для душу, щоб замінити ту, що зникла? Мені не подобається ця морська зірка, одна в моїй ванній.

Свідомість Кайла продовжувала бути напоготові.

У Вас зникла штора для душу?

– Гм-м-м, так, ще одна маленька таємниця.

– З котрої ванної?

– З Теріної. – Раптом її очі звузились. – Заради Бога, чому Ви запитуєте про штори для душу й засіб для виведення плям? Як могли такі речі подіяти на зникнення Тері?

Чи повинен він був докладно пояснювати це? Хіба вона не змогла зрозуміти, що до чого? Злочин, котрий він собі уявляв, був жорстоким и заздалегідь обміркованим, але досить простим. І якщо він скоївся, то Джес була, напевно, тою людиною, що його скоїла.

– Пані Робінсон, я б хотів увезти Вас в місто для опитування, – сказав він так байдуже, наскільки наважився. – І я думаю, що було б непогано, якщо б Ви викликали адвоката.


с. 1 с. 2 ... с. 6 с. 7

скачать файл